100-річчя від дня народження легендарного українського співака та режисера Дмитра Гнатюка

Його оксамитовим баритоном вперше пролунали «Два кольори» та «Києве мій», а від «Маминого рушника» і досі виступають сльози у мільйонів українських жінок. 28 березня 2025 виповнилося 100 років з дня народження  видатного  оперного співака. Його пісні стали хітами ще у 60 – ті роки минулого століття, але відомі і серед сучасної молоді. Їх переспівують, роблять сучасне аранжування.

 31 березня 2025 року студенти та викладачі факультету психолого-педагогічної освіти та мистецтв вшанували пам’ять видатного вітчизняного співака та режисера, який поширював та ділився своєю любов’ю до  української пісні.

Дмитро навчався і закінчив в умовах румунської окупації  румунську школу. Брав участь у церковному хорі, де відразу відчули талант молодого співака. Отець Мирослав навчив його музичної грамоти. Згодом, Дмитро організував у школі гурток художньої самодіяльності, і навіть сам поставив спектакль  на основі соціально-побутової комедії Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці». Прем’єра відбулася у звичайнісінькій клуні, бо в селі не було клубу. Звідти винесли сіно, зробили поміст, декораціями були принесені з хат килимки. Та попри все, вистава мала величезний успіх. Згодом цю виставу було представлено на районній олімпіаді художньої самодіяльності, де вона отримала високу оцінку. Її навіть збиралися відправити до Києва, але розпочалася Друга світова війна. Під час війни й повторної румунської окупації Дмитро Гнатюк жив у евакуації в місті Нижня Салда Свердловської області. Під час проживання в Свердловській області отримав додаткову середню освіту та змушений був з 1944 року працювати металургом.

 У 1945 році артист, повернувшись після війни в Чернівці, стає солістом Чернівецького обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської. Режисер театру Василь Василько запропонував Гнатюку зіграти Миколу в спектаклі “Наталка Полтавка”. Саме під час репетицій Василь Василько розкрив ще один талант Дмитра Гнатюка -талант співака. Невдовзі режисер зателефонував своєму другові, оперному співаку та педагогу Івану Паторжинському і сказав, що направляє до нього молодого співака, який бажає вчитися. Тільки улітку Дмитро зміг приїхати до Києва. Проте стався несподіваний випадок. Дмитро не знав де знаходиться Київська консерваторія, тому перехожі помилково направили його до театрального інституту. Там він успішно склав іспити на режисерський факультет, а потім ректор Семен Ткаченко запитав у Гнатюка, чи може той що-небудь заспівати. Дмитро заспівав “Дивлюсь я на небо”, а ректор здивувався і сказав, що йому треба було в консерваторію йти. Зрештою, розібравшись у чому річ, Семен Михайлович сам відвів Гнатюка до Паторжинського. Так він попав до лав студентів Київської консерваторії, і успішно її закінчив. Після отримання диплому Дмитра Михайловича прийняли до Київського оперного театру, якому він залишився вірним на все життя. Творчо різноманітна кар’єра складається у Дмитра Михайловича – з 1951 – 1988 – соліст Київського театру опери і балету, з 1979 по 1980 –  директор Київського театру опери і балету, а з 1980 по 1988 – режисер Київського театру опери і балету. Водночас з 1983-1993pp-виконує обов’язки завідувача кафедри оперної підготовки Київської консерваторії. Талановито виконані партії Євгенія Онєгіна, Фіґаро, Герцога, Мазепи й багатьох інших персонажів забезпечили йому популярність не тільки в Україні, а й в США, Австрії, Італії, Новій Зеландії та КНР. У Нью-Йоркському Карнегі-Холл оплески публіки не замовкали й присутні вимагали співака “на біс” так відчайдушно, що ці овації переросли у третій акт концерту. Такий же ажіотаж був усюди, куди Гнатюк приїжджав із концертами. В 1960 році Дмитро Гнатюк отримав звання Народного артиста СРСР. В 1975р здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю режисер.

Закінчивши режисерський факультет, взявся за втілення своїх найсміливіших задумів. Окрім творчої та викладацької діяльності Дмитро Михайлович був відомим політичним і громадським діячем. Пік кар’єри Гнатюка-співака прийшовся на 60-ті роки. Він увійшов в історію як один з найвидатніших виконавців української пісні.

Популяризація української пісні була частиною його життя і  світогляду. В інтерв’ю виданню “Україна молода” у 2009 році Дмитро Гнатюк говорив: “Пісня – це ж наша історія. І вона має жити. „Черемшину” он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Японії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьому світі. Українською мовою”.

У поважному віці, 2004 року Дмитро Гнатюк брав участь у Помаранчевій революції, виступав з народними піснями на сцені Майдану Незалежності. У 2013 році підтримав Революцію Гідності.

Виконавське мистецтво Гнатюка було особливим, несумісним із безглуздістю, порожнечею і беззмістовністю. Саме тому виконані ним пісні, ці високі зразки, й нині відбиваються у нашій свідомості, зберігаючи відповідну творчу лінію життя Гнатюка «Два кольори», «Рідна мати моя», «Марічка», «Черемшина»… Разом із співом Дмитра Гнатюка приходять у музичний світогляд людини українські композитори Микола Лисенко, Сидір Воробкевич, Кирило Стеценко, Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш, Андрій Кушніренко, Степан Сабадаш, Василь Михайлюк, поети Дмитро Павличко, Андрій Малишко, Михайло Ткач та інші. Дмитро Гнатюк на своїх співочих крилах приніс нам їхню творчість і залишив у духовній вічності. А разом з ними залишив і себе в пам’яті людській, де місце любові до ніжної мелодії і високого слова.