Ігор Богданов: «Найбільша наша цінність – це люди»

Про переломні моменти в діяльності університету, пріоритети, колектив, колаборантів і мрії

– Які переломні моменти в діяльності університету для Вас були від початку війни?
– Спробую відповісти через особисте сприйняття того, що відбувалося зі мною, родиною, університетом. На жаль, мушу констатувати, що була певна розгубленість на початку, оскільки після окупації, після 27 лютого, як ректор, я не розумів, що робити. Наші старші керівники не передбачили так званий конверт, який має відкрити керівник у випадку надзвичайного стану, де був би прописаний чіткий алгоритм дій. Центральний орган виконавчої влади не повною мірою розумів, що робити в такій ситуації на місцях. Єдина порада, яку ми чули, – це зберігати спокій і зберігати життя та здоров’я здобувачів освіти й викладачів. Що ми й намагалися робити. Але після того, як місто було окуповане, після того, як мене особисто забирали на так звану співбесіду, я розумів, що працювати в умовах окупації український університет, а саме таким він був, є і буде, Бердянський державний педагогічний університет не в змозі. Я чекав на якесь рішення, запрошення, виклик або з Міністерства освіти і науки, або з Запорізької обласної військової адміністрації щодо виїзду. І ми дочекалися офіційного листа від Департаменту освіти і науки Запорізької обласної військової адміністрації та на вимогу цього листа переїхали. Це, я вважаю, був такий юридичний момент перелому в діяльності університету. Потім були консультування щодо місця нашого перебування як закладу вищої освіти. Це вже технічні питання. Головне було виїхати і вивезти основні документи: статут, печатку і всі речі, які б дозволили працювати університету в українському законодавчому полі. 7 квітня 2022 року ми переїхали до Запоріжжя, а потім намагалися залучити максимальну кількість наших викладачів і працівників до переїзду. Ми займалися відновленням нашої роботи, організували освітній процес, підсумкову атестацію, друкували й видавали дипломи. Зараз проводимо вступну кампанію, розпочали перший семестр нового навчального року. Тобто головне було почати, а далі вже воно рухалося з певною успішністю. І ця успішність залежить насамперед від нас самих.

“Ми віримо в Збройні сили України, віримо в деокупацію наших територій, у повернення нашого університету в рідні стіни, але життя триває, і ми маємо працювати кожного дня“

– Як змінилися пріоритети БДПУ зараз?
– У загальному контексті можу сказати, що пріоритети дещо змінилися. Можливо, це буде не дуже цікаво нашим читачам, але та стратегія розвитку університету, яка була в моїй першій каденції як ректора, закінчилася в 2021 році. Ми поставили за мету розробити нову стратегію розвитку на наступні 5 років, починаючи з 2022 року. Але війна внесла свої корективи: сьогодні ми розробили і прийняли перехідну стратегію розвитку. Вона ще більш чітка. Ми віримо в Збройні сили України, віримо в деокупацію наших територій, у повернення нашого університету в рідні стіни, але життя триває, і ми маємо працювати кожного дня. І сьогодні пріоритет для нас – зберегти університет, а університет – це, я вже про це говорив і до війни неодноразово, не тільки і не стільки стіни, обладнання, приміщення тощо, університет – це люди. Тому для нас головний пріоритет – зберегти колектив університету: здобувачів вищої освіти, викладачів і наших працівників. Я гордий, що незначна кількість наших колег згодилася і пішла на співпрацю з окупантами, загалом це менше, ніж 5 %. Для нашого колективу це своєрідний катарсис. Упевнений, що ми вийдемо з цього іспиту сильнішими, і колектив університету ще з більшою згуртованістю і натхненням буде працювати задля підготовки молоді для майбутніх звершень, для становлення нашої держави як суверенної європейської країни, кандидата і, впевнений, через невеликий проміжок часу, члена Європейського союзу.

– Ви сказали, що одним із першочергових завдань є збереження колективу. А які ще серйозні завдання ви ставите?
– На жаль, ми не мали можливості зберегти матеріально-технічну базу і другим завданням є її відродження. Ми зберегли наповнення нашого сайту, розмістили його в хмарі, що дає можливість сьогодні користуватися ним, підтримувати й організовувати освітній процес. Сьогодні ми не маємо власного приміщення, а знаходимося на території Запорізького національного університету, і поки що користуємося тим, що нам люб’язно надав ректор цього ЗВО. Наше завдання – використовувати всю можливу різноманітність грантових проєктів для того, щоб не тільки підтримати наших викладачів завдяки індивідуальним грантам, а й відновити матеріально-технічну базу. Доволі велику кількість заявок ми вже подали, частина знаходиться в режимі роботи. Сподіваюся, що це завдання теж виконаємо.

“Наш університет – найкращий серед усіх, які я бачив“

– Чи були моменти від початку війни, коли хотілося все кинути? І що Вам давало сил йти вперед?
– Ні! Таких моментів, коли хотілося все кинути, у мене не було. Можливо, це особиста риса характеру: під час нестандартних ситуацій мене особисто це тільки загартовує і стимулює до ще більш напруженої та наполегливої праці. Коли ворог позбавив нас усього, зруйнував плани, і мені в 55 років потрібно розпочинати з нуля, – у таких умовах немає місця розгубленості. Ми працюємо зараз так, ніби нам по 18 років, і прагнемо зробити все заново. Так і робимо. Упевнений, що зробимо багато, надолужимо і станемо ще кращими, ніж були. А ситуація дає можливість порівнювати з іншими закладами вищої освіти те, що ми тимчасово втратили: нашу базу, приміщення, наш осередок, який був у Бердянську. Можу сказати не як ректор, а як людина: наш університет – найкращий серед усіх, які я бачив. Це правда!

– Особисто для Вас якими видалися ці місяці війни? Чи були розчарування, чи відбулася переоцінка цінностей?
– Звісно, відбувалася переоцінка. Я мушу сказати, що війна, яка триває в Україні з 2014 року, незважаючи на те, що ми були поряд із Маріуполем, не відчувалася повною мірою. Ми не сприймали її як трагедію всього українського народу і всієї нашої держави. Тобто для мене особисто війна носила локальний характер у Донецькій і Луганській областях. Я до кінця не вірив, що у ХХІ столітті можлива в центрі Європи повномасштабна війна з незрозумілими цілями, які мало хто може вимовити і ще менше може зрозуміти, але, тим не менш, восьмий місяць війна триває. Щодо переоцінки цінностей, до війни я був поміркований стосовно російської мови, деяких аспектів взаємодії з рф. А сьогодні росія – це агресор і ворог. На мою думку, більше, ніж президент росії володимир путін, для згуртованості української нації не зробив ніхто. Тому через такі важкі криваві випробування українська нація стає справжньою нацією. Я впевнений, що наш народ пройде цей іспит, і попереду у нас світле майбутнє. Але для цього ми як нація, як громадяни сьогодні виборюємо нашу незалежність на полі бою, а завтра – під час відбудови нашої держави. Тільки завдяки згуртованій роботі нас буде очікувати краще майбутнє.

– Зараз Ви даєте інтерв’ю і лунає повітряна тривога. І Ви все одно впевнені в Перемозі.
– Тільки так! Після виїзду з окупованої території певний час я знаходився в місті Вінниця, де потрапив під відомий усім ракетний обстріл. Ми мешкали в гуртожитку Вінницького державного педагогічного університету, який знаходиться у 200-а метрах від Будинку офіцерів, куди влучили три російських калібри. Було страшно, ми бачили цю трагедію на власні очі. Зазвичай кожного дня в цей час ходили пити каву в одну з кав’ярень Вінниці, яка знаходиться навпроти Будинку офіцерів. Ну а в той день, коли був обстріл, щось завадило мені піти, а так, можливо, інтерв’ю сьогодні б не відбулося.

– Зараз ніхто не будує планів на майбутнє, оскільки не знаємо, що буде найближчим часом. Чи замислювалися Ви, якими будуть Ваші кроки як керівника після повернення додому?
– Із чого я почну, коли повернусь? Я не знаю, чи зможу подивися в очі колишнім нашим колегам, які пішли на співпрацю. Але якщо б у мене була така можливість, я б поставив їм декілька запитань. Можливо, це якось би вплинуло на моє ставлення до цих людей. Що їх спонукало, навіщо вони зрадили Україну, Бердянськ, університет, мене особисто і пішли на співпрацю?

– Ви пішли би з ними на діалог?

– Ні. Це не діалог. Пробачити їх не можу. Хотів би для себе зрозуміти, що спонукало, чому? Наприклад, пішов на співпрацю мій аспірант. Чого не вистачало? Чому? Це хлопець, якого я помітив ще студентом, і він дійшов до кандидата наук, доцента кафедри. Що спонукало його до зради? Це гроші, ідейні переконання? Мене затримували в перші дні окупації міста і схиляли до співпраці, апелювали до радянського союзу, говорили, як там добре жилося. Але ж коли радянський союз розпався, мені було 23 роки. А ці ж хлопці та дівчата, що пішли на співпрацю, молодші, вони ж не знають, що таке радянський союз. А що я пам’ятаю? Ці черги в магазинах, коли нічого не було. Гарні спогади – це тільки те, що ми були молодими. Ну а коли ми були молодими, все інше не мало значення. Ці питання мене психологічно тиснуть, бо я не розумію мотивації. А стосовно університету, тут все просто: інвентаризація, перевірка – і працюємо далі. Тільки так. Нічого іншого я не бачу.

“Головне – люди. Стіни ми відбудуємо, комп’ютери купимо, все це технічні речі. Вони важливі, але самі по собі стіни, комп’ютери, книги, устаткування – вони не вчать”

– Цікаво. Я спитала у Вас, які будуть перші кроки, а Ви знову говорите про людей.
– Головне – люди. Стіни ми відбудуємо, комп’ютери купимо, все це технічні речі. Вони важливі, але самі по собі стіни, комп’ютери, книги, устаткування – вони не вчать. Насамперед люди. Найбільша цінність наша – це люди. Війна як категорія, коли дійсно є злам у житті і в психології людини, відкрила по-новому всіх. Люди, яким довіряв, дійсно залишились поряд, вони вже твої назавжди, можна гори перевернути з ними. Але були й такі, що зрадили. А були такі, про яких і не знав, що вони є, а вони виявилися поряд, надійними людьми, талановитими працівниками. Вони молоді, і це майбутнє нашого університету. У цьому горнилі гартується майбутнє нашого університету. Бо зміна поколінь має бути, і у нас є різні керівники, різного віку. Сьогодні є певна кількість колег, які здатні обіймати найвищі посади в нашому університеті, і не тільки в ньому. Ми маємо думати, що буде з нашим містом, районом, областю, країною після перемоги. А наше студентство, наші випускники – це і є майбутнє нашого регіону, нашої держави. Оскільки найдорожче, що є в державі, є саме людський капітал, а ні що інше.

– БДПУ через рік. Яким Ви його бачите?
– Ми можемо помріяти. Звісно, ми хочемо якнайскорішої деокупації. Ми розуміємо, що багато чинників на це впливає, і не можемо прогнозувати, коли це станеться. Ми віримо, що це буде, але буде через тиждень, місяць, пів року, ми не розуміємо. Я впевнений, що 2022–2023 рік ми витримаємо. У нас є і кадрова, і фінансова спроможність пройти цілком нормально освітній процес, виплачувати своєчасно й заробітну платню, і стипендіальне забезпечення, і підтримувати життєдіяльність нашого університету. Але ми розуміємо, що сьогодні університет віртуальний. Хоча можу сказати, що переважна більшість непереміщених університетів теж віртуальна. Наша відмінність у тому, що вони можуть прийти у свій дім, мається на увазі університет, а ми – ні. Вони можуть скористатися власною базою, а ми – ні. Тому, звісно, я бачу через рік нас у Бердянську в наших рідних стінах. Я розумію, що якусь частину, а можливо і все обладнання, принаймні комп’ютери, автомобілі і таке інше, у нас окупанти вкрадуть. Упевнений, що ми розробимо план дій, що нам першочергово потрібно, а без чого ми якийсь час зможемо обійтись, або нам допоможуть друзі. Зробимо спільний майданчик загального користування обладнанням. Це все технічні питання. Але я вірю, що через рік ми будемо у власних стінах. І ми повідмиваємо все, щоб і духу окупантів не було в нашій загальній спільній домівці, у нашому Бердянському державному педагогічному університеті. Тому через рік напередодні Дня працівника освіти, упевнений, що будемо святкувати не 90 років, а 91 рік БДПУ в українському Бердянську. Не знаю, у якому форматі, але святкувати будемо обов’язково. БДПУ був, є і буде одним із флагманів педагогічної вищої освіти Півдня нашої держави.

– Ну і наостанок бліц-питання.
– Асфальт чи пісок?
– Пісок

– Ходіння чи біг
– Ходіння

– Принциповість чи толерантність?
– Принциповість

– Спонтанність чи планування?
– Планування

– Гори чи море?
– Море.

– Дякую за бесіду!

Спілкувалися Юлія Мельнікова,
Ганна Александрова