ПЕРША ПРОБА ПЕРА

…Одного разу, відчувши насолоду від свого першого чогось написаного, студенти кафедри соціальних комунікацій БДП (та й, напевно, кожна творча людина) вже не можуть зупинитися, покинути займатись цією цікавою справою. Вона стає для них заняттям невиліковним, неначе наркотик. Чим далі, тим сильніше ми залежимо від пера, яке надає нам свободу слова, сили та можливість виражати власні думки. Хтось почав писати ще з дитинства, інші – в юнацькі роки, а дехто – вже у дорослому житті. Як би там не було, а залежність від слова неминуча. Не варто братися за це ремесло, якщо не відчуваєте до нього щирої зацікавленості, любові, бо тоді ваші «шедеври» будуть «сирі», безглузді та смішні. Це тільки здається, що писати – справа нескладна. Багато хто вважає, що нема нічого простішого, ніж взяти в руки олівець, зошит та «намалювати» в ньому кілька десятків слів. Ні! Треба прикласти купу сил, щоб ваші хаотичні думки знайшли собі відповідне місце на папері.

Особисто я почала писати в середніх класах. Усе почалося з віршів, які можна сміливо назвати невдалими. У них було забагато фантастичних елементів і жодної вдалої рими. Я зрозуміла, що народилася не для поезії. У восьмому класі вирішила спробувати себе у прозі: писала невеликі твори, розповіді, сценарії, казки, стала кореспондентом шкільної газети. Та про журналістські жанри мені було не відомо, тож писала у власному, невідомому стилі. На жаль, не можу сказати, що журналістика в моєму серці з дитинства, бо тоді я була прихильницею художнього мистецтва, але тепер без сумніву, можу зізнатися їй у коханні. J І нехай моє перо ще не надто досконале, але лишати його я не хочу.

І мені стало цікаво, як знайомились із журналістською справою, як почали «хворіти» нею мої майбутні колеги. Я вирішила запитати їх про це і почула досить цікаві та кумедні історії.

Студент 3-го курсу кафедри соціальних комунікацій Руслан Алієв розповів про таке: «Починав з написання нецензурних слів на парканах. Коли перехожі їх читали, то лаялися, а я цьому лише радів. Минуло кілька років. Випадково до рук мені потрапила стаття одного відомого українського журналіста, я прочитав її і зрозумів, що вона мало чим відрізняється від моїх ранніх творів на паркані. І тут я вирішив, що можна писати нецензурні «твори» з політичним підтекстом. До того ж читати їх буде велика кількість людей. Аналітичні жанри – мої улюблені, щозволяють не тільки брати готові непристойні кліше, але і придумувати свої».

«Перший журналістський досвід я отримала в дитинстві. Не пам'ятаю вже з якої причини я посварилася зі всіма дітьми у дворі і, щоб досадити їм, почала випускати щоденну газету "Новости нашего двора". У ній йшлося про всі витівки дітей. Потім вона роздавалась їхнім батькам. На першій смузі завжди було щось на кшталт: "Оленка з 6 квартири палила цигарки за гаражами" або "Хлопці затягли кота Антоніни Семенівни на підйомний кран". Зараз коли зустрічаємося з товаришами з двору завжди сміємося з "Новостей нашего двора" – ось такою історією з нами поділилася студентка-журналістка Христина Єрофєєва.

Не пошкодував для нас слів і студент-четвертокусник, а також автор електронної версії «Університетського Слова» Олександр Степаненко розповівши наступне: «Коли я ще вчився в школі, на уроці української мови вчителька всім дала творче завдання – написати твір на вільну тему. Здавалося б, нічого нового: візьми собі та "нашкрябай" кілька речень, пов'язаних між собою і все, але зізнаюся, що раніше в мене були дуже великі проблеми з експромтом, і я кожного разу ламав собі голову над подібними, а то й простішими завданнями. Скільки б я зусиль не прикладав, в моєму зошиті не з'явилося нічого нового, окрім кількох перекреслених речень і кількох словосполучень… Тоді я заспокоївся і сказав про себе: "Ех, досить мучитися, буду писати що перше на думку приходить і все!". І відразу в голові наче ввімкнувся конвеєр, який створював спочатку слова, словосполучення, а далі вибудовувалися цілі речення. Текст народжувався так швидко, що мені знадобилася допомога мого сусіда по парті, який з радістю погодився виконувати роль мого писаря в цій нелегкій справі. 🙂 Врешті решт, наше спільне "творіння" було завершено та гідно оцінено вчителем і однокласниками, які, взагалі, не очікували нічого подібного від мене. З часом прояви натхнення повторювалися все частіше, і згодом мені почали пропонувати брати участь у різних конкурсах та олімпіадах. Тоді я зрозумів, що й журналістика – моє, і я повинен впевнено йти їй назустріч».

Цікаво було послухати й першокусницю Лесю Сухомлин. «Я мріяла стати журналісткою ще з 7-8 класу. Але познайомилася з цією професією в 15 років. Почала ходити в ЦДЮТ "Сонях", в гурток журналістики. Там писала свої перші непевні замітки, замальовки. Мій улюблений жанр – стаття. Але для мене це поки важкувато, тому пишу переважно замітки, інтерв'ю», – ділиться враженнями дівчина.

Ось такі історії я почула від університетських студентів-журналістів. Кожен з них посіяв у собі велике бажання писати і тому прикладає багато зусиль для того, щоб вдосконалити своє перо. Вони – майбутні журналісти, публіцисти, а, можливо, і письменники. В будь якому разі вони старанно, з ініціативою йдуть до своєї мети. Успіхів та натхнення нашим майбутнім «акулам пера»!

Кристина Корінець,

кореспондент газети «Університетське Слово»