Студентка БДПУ Ольга Трюхан: «Друзі відповідають мені російською»

Де б вони ще опинилися в одному товаристві – юні й молоді громадяни України з усіх куточків Вітчизни, від третьокласників до студентів вишів – як не в столиці на щорічному зібранні переможців конкурсу імені Петра Яцика? Там я зустріла і шестикурсницю-філологиню з Бердянського педуніверситету Ольгу ТРЮХАН.

УК: Якщо ти, Олю, – учасниця саме цього мовного змагання не вперше, то з якого віку до нього долучилася?

– Ще з 5 класу, тобто вже 11 років поспіль. Перемагала в місті, області. У Києві, на загальнонаціональному етапі, отримала цього разу нагороду за третє місце, а торік повернулася зі столиці з відзнакою за друге. Але найголовніше для мене не перемога, а саме участь. Бо дедалі більше чогось навчаєшся, підвищується інтерес і до української мови, літератури, і до саморозвитку загалом.

УК: Чим найбільше приваблює тебе цей конкурс?

– Завжди дуже цікавими творчими завданнями, де треба мислити і мати чуття мови. Патріотизм, про який я писала цього разу, – для мене не просто слова, не щось міфічне й ефемерне, а абсолютно матеріальне й дуже практичне поняття: кожна людина, якщо вона свідомий громадянин, повинна приносити користь державі. Адже будь-яка любов, і до Вітчизни також, має свої вияви.

Я живу в російськомовному Бердянську, в повсякденні послуговуюся теж російською. Українською говорила в школі, нині – з бабусею, дідусем, в університеті. Бувають такі дні (навіть не знаю, чому, не вистачає, мабуть, саме такого спілкування), що переходжу на українську і в колі друзів. Ніякого бар’єру не виникає, вони розуміють мене, але відповідають російською.

УК: Ти б хотіла розмовляти українською постійно?

– Так. Але до цього ще треба дійти, бо, повторюю, моє місто – російськомовне.

УК: Аби наші співвітчизники йшли до державної мови не з поспіхом черепах, що, на твою думку, прискорило б цей процес в Україні?

– Більше треба книжок видавати нею, все телебачення зробити українськомовним. І мотивувати людей до державної мови, показувати, яка вона розкішна, багата, піднімати її престиж на державному рівні, соціальному й індивідуальному, бо її важливість має усвідомити насамперед кожен зокрема.

УК: Хто надихав українською мовою тебе?

– У школі вчителька, Тетяна Володимирівна Кокора, я просто заслуховувалася її вимовою, тим, як вона висловлювала свої думки. В університеті мовний авторитет для мене – викладач Володимир Анатолійович Ніщета, низький йому уклін. Завдяки цим людям і багатьом іншим я захопилася українською мовою і зрозуміла, що хочу опанувати її так само, і мені є до чого прагнути.

А ще раніше, змалку, до рідної української мови призвичаювали дідусь Тихін Іванович і бабуся Лідія Макарівна, мамині батьки. Коли вони познайомилися, їй було 17 років, йому 19. Він приїхав у село за якимось завданням, зустрів її на вечорницях, запросив потанцювати, і все – любов з першого погляду, за тиждень отримали благословення батьків і одружилися.

Від автора. Так закохуються (знаю не один випадок) і в Україну та її мову – з першого погляду й назавжди – люди різних національностей, з інших країн. І на противагу багатьом російськомовним громадянам нашої держави спілкуються з нами «по-нашому» вже за рік-два…

Повністю матеріал "З такими за державу не образливо" читайте в "Урядовому кур'єрі" за таким посиланням: http://ukurier.gov.ua/uk/articles/z-takimi-za-derzhavu-ne-obrazlivo